«Господи, якщо ти є, хай перестануть убивати»: чернігівці про Революцію Гідності

Відтоді, як у нашій країні відбулася Революція Гідності, яку в ті часи було прийнято називати Євромайданом або ж просто Майданом, спливло не мало не багато сім років. Як мирні акції, так і силове протистояння з більшою чи меншою інтенсивністю тривали в усіх регіонах упродовж майже трьох місяців, однак ключові події розгорталися саме на майдані Незалежності в Києві. Переломний момент стався, коли силовики спробували, як виявилося, востаннє розігнати протестувальників. Протягом трьох днів, а саме з 18 по 20 січня 2014 року, на вулицях столиці точилися криваві сутички, в яких загинули щонайменше 71 майданівець та 11 правоохоронців.

У тих доленосних для країни подіях брали участь і десятки чернігівців. Ми поспілкувалися з двома з них – Юнісом Аскеровим та хлопцем на псевдо Акула, який нині командує батальйоном полку «Азов» і не побажав називати своє справжнє ім’я. Вони обидва брали участь у протистоянні 18 січня і були поранені.

Того дня відбувалася анонсована мирна хода протестувальників до Верховної Ради. Уже під її стінами майданівців атакували силовики й «тітушки». Останні використовували й вогнепальну зброю. Протестувальників удалося відтіснити до майдану Незалежності, облога якого тривала ще два дні, аж поки не закінчилася втечею тодішніх очільників країни.

«Перевірив, чи є набої, та почав стріляти у мене впритул»

Акула:

– Я тоді навчався на четвертому курсі Київського національного університету імені Шевченка. Це був період сесії. Мені зателефонував товариш і розповів, що коїться, мовляв, прокидайся. Це було десь о 9–10-й ранку, уже почалися сутички з «Беркутом» і «тітушками» на Грушевського та Кропивницького.

Ми зібрали речі, зустрілися, поїхали на майдан. В окремому місці Будинку профспілок у нас лежали каски та бронежилети. Спорядилися. На той момент бої вже точилися на Кріпосному провулку. Там ми вже брали участь у зіткненнях. Близько 15-ї чи 16-ї години «Беркут» почав контратакувати і погнав людей у бік до метро «Хрещатик». Не те щоб ми проявляли якийсь героїзм, але так сталося, що «Беркут» частково відтіснив протестуючих, і ми опинилися в останній сотні людей з боку майдану.

Нас відтіснили до початку вулиці Інститутської, і там, на барикаді, почалася штовханина. Барикада була збудована щільно мішками з піском, тому багато людей пропустити не могла. «Беркут» швидко оточив, і я – єдиний серед своїх друзів, хто залишився зовні. Саме там на власні очі я побачив двоє тіл. Це були люди похилого віку, яких просто затиснуло, і, мабуть, їм не вистачило кисню.

«Беркут» почав нас розтягувати. Через те, що я був у бронежилеті та касці, вони подумали, що я якийсь командир у «Правому секторі». Мене та ще одного мужика почали лупцювати. Спочатку били солдати внутрішніх військ, потім передали «Беркуту», і нас затягли за вихід метро на Інститутській. Там нас не могли бачити медики чи хтось інший, тож нас почали бити, особливо не ховаючись.

У мене із собою була травматична зброя. Один з «беркутів» її дістав, перевірив, чи є набої, та почав стріляти у мене впритул. Вистрілив мені в ногу дві кулі та в плече невідомому чоловіку. Той теж був у камуфляжі, і його сприйняли, як сказали, за «правосєка». Обличчя в нас були розбиті, перетворилися на місиво. Але зрештою туди приїхали медики і почали вмовляти, щоб забрати нас у лікарню.

Мужика погрузили в одну машину, а мене в іншу, але йому пощастило більше, бо залишився сам. А до мене сіло два беркутівці, аби супроводити до лікарні. Я хотів утекти десь по дорозі, бо багато розповідали, що в лікарні потрапляти небезпечно. Звідти навіть зникали люди, яких привезли пораненими. Я боявся, що й мене така доля чекає.

У лікарні було дуже багато поранених з майдану. Туди також намагалися потрапити «менти», аби переписувати дані тих, хто був із пораненнями.

Від мене «беркути» взагалі не відходили. Я так розумію, що після того, як би мені надали допомогу, вони планували мене забрати.

Мені перебинтували голову, і все. Бо там було багато людей у значно тяжчому стані. У тому числі – без частин кінцівок.

«Єдиний шанс утекти – стрибнути з вікна другого поверху»

Я лежав на носилках. «Беркути» стояли поруч. Коли майданівці, які були ближче до входу, почали відтісняти «ментів», не пускаючи їх у лікарню, мої «охоронці» побігли на допомогу своїм. І я, зрозумівши, що це мій єдиний шанс утекти, стрибнув з вікна другого поверху.

Пошкодив собі коліно, але зміг добігти до паркану. За ним стояли автомайданівці, які мене побачили і відвезли до Будинку профспілок, який тоді ще не горів. Там також було дуже багато поранених – тих, хто боявся їхати в лікарню. Там мені надали допомогу. Потім приїхали мої знайомі, один з яких тоді ще навчався, а вже зараз працює лікарем. І вони мене забрали до себе додому. Зашили голову та ногу.

Майже до вечора 19-го числа я проспав, бо мене обкололи знеболювальними. Уже коли 20-го числа точилися бої з «тітушками» та «беркутами», що втікали з Києва, мене на майдані не було.

Один із тих, хто мене бив тоді на Інститутській, – нині полковник Національної гвардії на досить поважній посаді. А я – капітан, служу в полку «Азов», який також входить до складу Національної гвардії. Цей полковник мені дзвонив, намагався вибачитися, але я вважаю, що його поведінка тоді не була гідною, бо він добивав поранених.

«Він опустив рушницю та махнув мені рукою, аби я біг далі»

Юніс Аскеров:

– Я 18-го зранку приїхав до Верховної Ради, знайшов свою сотню. Пройшлися люди, пошукали, чи немає в когось із нас зброї, адже акція мала бути мирною. Ми розраховували, що буде мирний марш, може хіба якась штовханина. Вишикувалися вздовж кордону міліції. Тривав мітинг, грала музика, а на Грушевського вже почався шум, вибухали гранати. Зі сторони Дніпра полетіло каміння, також почалися вибухи. Ми стояли неподалік Будинку офіцерів, у якому виламали двері та зробили медпункт, і вже там я бачив, як понесли першого хлопця з відірваною рукою, людей з побитими головами. Тоді ми зрозуміли, що просто так не минеться.

Коли були сутички на Інститутській, то ми разом із покійним Олексієм Коноваловим виводили звідти медиків, бо в них стріляли прямо з дахів. Ми прикривали їх щитами. Так само і полонених міліціонерів прикривали, аби люди просто з ненависті не били їх. Першими тоді стояли вевешники, а їх бити не було за що.

Коли міліція захопила Інститутську, почалася паніка, частина людей побігла в бік Хрещатика. Ми разом із хлопцями з Івано-франківської сотні побачили, що «Беркут» затис на розі вулиць групу людей, переважно бабусь. Тож вирішили їх відбити. Франківський сотник Сергій Дідич тоді по плечу ще поплескав, сказав: «Не бійтеся, хлопці, я з вами». Уже потім я дізнався, що він загинув.

Мене також поранили. Коли я впав, то вистрілили в плече з помпової рушниці. Але хлопці це побачили та допомогли. Добігли до Будинку офіцерів, рука в мене була прострілена і не рухалася. Ми шукали, де заховатися, але місця не могли знайти. Там я побачив беркутівця з помповою рушницею, він прицілився в мене, а я зупинився і повернувся в його бік – мовляв, стріляй. Він опустив рушницю та махнув мені рукою, аби я біг далі.

Нині вже погано пам’ятаю, що там були за сутички на тих вулицях. Але коли ми поверталися на майдан, побиті, то люди кричали нам: «Герої, герої!» Мені аж плакати захотілося, коли я це почув. Ще не всі знали, що відбувається.

«Рану залили перцевим балончиком, а потім замалювали фарбою»

На майдані був чернігівський намет. Там була медик, але мала при собі лише вату і перекис. Пам’ятаю, як підійшов чоловік, а в нього з голови – фонтан крові. Вона приклала до голови вату і повела його до Профспілок. А я пішов на перев’язку в Жовтневий палац. Мені як раз хотіли зашивати голову, аж тут оголосили, що почалася евакуація. Але ми не могли спуститися з другого поверху, бо перші вже були захоплені «Беркутом». Дівчат повипускали. А нам не пощастило. Тоді було і страшно, і боляче. Повідбирали документи, перевірили кишені, позабирали навіть брелки від ключів та гроші. Довго питали, чи не моя машина на чернігівських номерах, але я ту машину навіть бачити вже не міг, бо мене били дуже сильно, допитували, і я відключався. Коли мені повністю розбили голову, я приклав свою шапку до голови, та її вибили з рук і кинули в калюжу. А рану залили перцевим балончиком і потім ще й чорною фарбою замалювали.

Там я втратив свідомість остаточно і опритомнів від дуже культурного голосу: «Чоловіче, бігти зможеш?» Я відкрив очі. То був хлопчик-вевешник. Він підняв мене, довів до парканчика, допоміг перестрибнути і вказав, кудою можна втекти. Я потім через міліцію намагався знайти його, давав запити, але не вийшло. Я не знаю, що з ним сталося, чи залишився він живий.

Я спустився вниз. Там стояв журналіст із купою фотокамер. Я послизнувся і почав падати, схопився за гілку, а він сфотографував мене на одну камеру, потім на другу. Я йому кричу: «Допоможи!» Він мене довго фотографував, а потім, коли зробив пару кроків у мій бік, то я вже не втримався і впав.

Підібрали мене медики. І санітар. Він був вагою, мабуть, кілограмів 45, але намагався мене нести. Мене завели в Профспілки, на четвертий поверх. Сказали, що треба в лікарню зашивати рани. І ще через ту чорну фарбу думали, що я обгорів. Але я чув, що в лікарню їхати не можна. Дали мені брусок господарського мила обмити рану.

Цікаво, що в мене колись був зламаний ніс, і дихала лише одна ніздря. Але після побиття щось, мабуть, там «підрихтували», і почали працювати обидві. Санітарка мене жаліла, казала: «Бідний…» А я кажу: «Зате обидві ніздрі дихають тепер». Вона засміялася. Було б дуже смішно, аби не так страшно.

Лікар мене зашивав без наркозу, боліло дуже сильно. Всі були дуже перелякані, не знали, що буде далі.

Потім мене привезли в Чернігів, я поселився в однокласника на квартирі. Лежу, дивлюся телевізор, там показували розстріли. Знайома медсестра вколола знеболювальне. Спати не міг.

Я тоді був затятим атеїстом. А на майдані роздавали вервиці. Я лежав і довго не міг зрозуміти, що це муляє мені в кишені, а коли дістав, то сказав: «Господи, якщо ти є, хай перестануть убивати». Мені стало дуже тепло, тоді й я заснув. А коли вже зранку прокинувся, то дізнався, що стріляти перестали. І вже 25-го числа я охрестився.

Довідка:

Сергій Дідич, якого згадує Юніс Аскеров, був депутатом районної ради, загинув того дня неподалік Кріпосного провулку під колесами автівки. Як видно на відеозапису, він потрапив під неї через дії співробітників міліції.

А от одне з тіл, які бачив чернігівець на псевдо Акула, на барикадах вулиці Інститутської, належало, скоріш за все, учасниці ліквідації аварії на ЧАЕС Антоніні Дворянець із Броварів. Щоправда, загинула вона не від тісняви, а через численні травми, отримані внаслідок побиття.

Источник